Мар’яна Максим’як та Інтернет-проект “Мамай і Маргарин”
Дізнатися більше про проект “Мамай і Маргарин”
“Мамай і Маргарин”
Ні, зачекай. Послухай мене до кінця. Той день від самого ранку видавався мені іншим. Я прокинулась і пішла на кухню. За дві години мав прийти Джо.
Я почалапала у своїх психоделічних тапках з ведмедями до холодильника, відкрила його і сіла поруч на табуретку. У холодильнику було практично порожньо: 2 яйця, недопитий кефір і зіпсований, строком 4 місяці безладного зберігання, маргарин. Я запалила на плиті газ, прикурила до нього цигарку і подивилась у вікно. У цьому місті нічого не змінюється. Дощ змінює спеку, трава проростає крізь середньовічні плити у дворі, сусід, що живе наді мною, жваво про щось говорить, потім зазвичай лається, сусідка справа вивішує щодня мокру білизну і вода густими краплями ллється під мої вхідні двері. Все як завжди. Але за дві години мав прийти Джо. Час стрімко збігав, я стояла у своїх потертих тапках на кухні, невмита і заспана, в запраних рожевих штанах від піжами та подертій майці. Я думала про Джо: про те, як він сюди прийде, втомлений, але веселий. Буде розповідати якісь небилиці, потім буде курити, закинувши ногу на ногу, і посміхатись. Я маю справити на нього добре враження, адже стосунки тільки починаються, я маю бути цікавою та загадковою, щоб він приходив сюди знову і знову, і сидів, закинувши ногу на ногу.
А у мене нема що їсти.
Я стою нечесана і невмита. Цигарка давно докурена.
Потім я швидко привела себе до ладу, натягнула на носа темні окуляри і подалась у магазин. Перетнула площу і повернула за ріг. Вулиця була порожня. Я прямувала до магазину. Пройшла бездумно вітрини перукарні, цукерні та кав’ярні, і аж раптом побачила Джо. Він сидів за столиком з тобою, закинувши ногу на ногу, курив і посміхався. Я впевнена, він розказував якісь небилиці. Ви пили каву. Ти кокетливо поправляла волосся, оголюючи свою тендітну шийку і ніжне вушко. Я знаю, ти не слухала його, ти думала вже про те, що буде потім, коли ви вийдете із цієї прокуреної кав’ярні, як він буде делікатно натякати на продовження дня, а потім вечора. О, так, ти хотіла цього. Я бачила. Потім Джо торкнувся твого зап’ястя і поцілував його. Я зрозуміла, він до мене вже не прийде. А ти маєш бути цікавою і загадковою, щоб він приходив до тебе знову і знову, сидів закинувши ногу на ногу, посміхався і курив.
Тепер ти розумієш, чому я тобі більше не пишу. В той день я купила десяток яєць, макарони, олію, якесь печиво, шоколад та маргарин. Сиділа на кухні, дивилась тупий серіал і згадувала все, про що розказував мені Джо. Він любив про щось плести, довго і голосно, курити і просто посміхатись. Якось він сказав мені, що я схожа зі своєю бандурою в руках, на Мамая. Я довго сміялась, але слова ці запам’ятала до нині. Я закинула гру на бандурі. Я не вірю більше словам Джо.
І знаєш, що найдивніше? Життя опісля потекло так звичайно і легко. Я знову прокидалась у своїх запраних рожевих штанах, подертій футболці, ведмеді на тапках скромно посміхались і більше не видавались мені психоделічними. Я забула про Джо. Я забула про тебе. Тільки жінка справа далі вивішує важку мокру білизну. Густі краплі води ллються просто під мої вхідні двері. Сусід, що живе наді мною, жваво про щось говорить, потім зазвичай лається. Дощ змінює спеку, а трава проростає крізь середньовічні плити у старому дворі.
У цьому місті нічого не змінюється.
Ілюстрація by lj_user rlomkkko
